Не стало нашого друга та товариша Марка Бойцуна — політеконома, дослідника робітничої історії, активіста лівих рухів і солідарності із Україною. Не буде перебільшенням сказати, що Marko Bojcun відіграв найважливішу роль у тому, щоб вогонь української лівиці не вщухав і через емігрантські та дисидентські кола дійшов до наших часів у незалежній Україні.
Останні з неповних 72 років свого життя він важко хворів, але до останнього продовжував працювати і не втрачав оптимізму волі, аби встигнути якнайбільше. Свою основну книгу, засновану на докторській дисертації («Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880—1918»), він доопрацював і розширив у кілька разів — її видані 2021 р. версії можна завантажити як українською (https://rosalux.org.ua/images/bojcun-book-2021.pdf), так і англійською («The Workers’ Movement and the National Question in Ukraine» на libgen). Також нещодавно вийшла збірка його статей «Towards a Political Economy of Ukraine: Selected Essays 1990—2015».
Але найголовнішою для нього була активна участь в мережі солідарності з Україною британських лівих і профспілок Ukraine Solidarity Campaign, яка була б неможливою без Марка. Від самого її започаткування вже практично десятиліття кампанія та особисто Марко намагалися робити все, аби за кордоном знали правду про події в Україні та підримували наші низові рухи, завдяки чому про боротьбу за свої права криворізьких гірників чи куренівських тролейбусниць чули навіть у британському парламенті. Особливо важливо було протистояти тонам стереотипів і дезінформації, яку охоче поширювали сталіністські й інші консервативні сили в лівому русі. Тож він регулярно писав і виступав, організовував акції й онлайн-події. В часи повномасштабного вторгнення він подвоїв зусилля, щоб роз’ясняти західним лівим небезпеку російського імперіалізму, східноєвропейські історію та сьогодення — та збирати підтримку для народу України.
Марко народився в Австралії, навчався в Канаді й надалі жив у Британії, але, відколи це стало можливо з часів «перебудови», постійно відвідував Україну. Він належав до покоління діяспорянської молоді, політичне пробудження якого відбулося на хвилі радикалізму 1968 року і відтак на противагу консервативному націоналізму своїх батьків-емігрантів привело до радикального соціалізму (у випадку Марка — до троцькізму Четвертого інтернаціоналу та течії марксистського гуманізму), ставши частиною глобальної хвилі «нових лівих».
Багато з них стали видатними представниками української інтелігенції — Джон-Пол Химка, Богдан Кравченко, Мирослав Шкандрій — але, здається, лише Бойцун до кінця залишився в лівому активізмі (ще була, правда, учасниця Нової демократичної партії Галина Фріланд, покійна мати міністерки). Першою акцією Марка був мітинг проти розстрілу протестувальників проти В'єтнамської війни у Кентському університеті (цікаво, що серед ініціаторів антивоєнного руху в Кенті був ще один майбутній друг України — Білл Артрелл, котрий після Майдану присвятив нашому народу останні роки свого життя, яке трагічно обірвалося минулого року в ДТП).
Невдовзі він уже сам засновував перші громадські комітети солідарності з українськими дисидентами й організовував голодування україно-канадських студентів проти антидисидентських репресій 1972 в УРСР, після якого сам прем’єр П’єр Трюдо провів із ними переговори і порушив питання українських політв’язнів на зустрічі з радянським колегою Косигіним. Марко докладно (й дотепно) згадував ті часи в інтерв’ю для «Спільного» https://commons.com.ua/uk/marko-bojcun-mi-perejshli-vid-nacionalizmu/ Гасло співзаснованого ним журналу «Діялог», який вони нелегально перекидали до Східної Європи разом із іншою забороненою там (переважно антисталіністьскою марксистською) літературою — «За соціалізм і демократію в самостійній Україні» — залишилось із Бойцуном до кінця.
Він став піонером викладання та дослідження в британських вишах українських студій (які до нього йшли під дахом Russian studies) з політології та історії. Як україномовного фахівця британські телевізійники залучали його до зйомок ще в перебудовній Україні документальних фільмів, наприклад, про наслідки Чорнобильської катастрофи чи Народний рух і перші вільні вибори. Таким чином він отримав змогу інтерв'ювати партійних керманичів Кравчука й Івашка, але більше його цікавило навідувати інакодумців — від утримуваного під домашнім арештом архієпископа УГКЦ Стернюка до якихось львівських соціал-демократів, які познайомили його з Чорноволом, хіпі-анархістів і гірників-страйкувальників.
У незалежній Україні він активно допомагав як на офійному рівні, консультуючи з питань європейської політики, так і на низовому — аналізом і критикою олігархічного капіталізму та неоліберального курсу, підтримкою робітничого руху та молодої української лівиці, яка народжувалась наново після знищення сталіністським терором і демонізації диким капіталізмом. Він посприяв із виданням деяких важливих книг, наприклад, першого українського видання «До хвилі» т.зв. «націонал-комуністів» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха та збірки творів Льва Троцького (як чи не єдиного відомого світового політика, який у 30-х піднімав вимогу незалежної України) з українського питання, до якої написав передмову та приїхав на обговорення (його негайний зрив ультраправими неадекватами неабияк засмутив Марка й історика Юрія Шаповала, які мали проводити дискусію).
Марко запам’ятається нам таким, як на фото — з посмішкою, що випромінює людяність і готовністю діяти, які неодмінно зберігав попри все. Більше половини століття він відстоював бачення вільної, демократичної та соціалістичної Україну, яке було підходоплене новими однодум(и)цями уже в ХХІ ст. У голосовому повідомленні, надісланому ним два місяці тому активу «Соціального руху», він висловлював сподівання разом побачити перемогу українського робітничого люду над агресором — і «працювати за нашу спільну справу». Дякуємо, Марку, за твою працю, яку ти не припиняв до кінця, і натхнення, яким став твій життєвий шлях. Вічна пам’ять.