Чи настав час закликати до переговорів? І хто покличе?
Чи є "мирний план" з дванадцяти пунктів, оголошений китайським лідером Сі Цзіньпіном, і заяви президента Бразилії Лули по дорозі до Пекіна, який запропонував українцям "відмовитися" від Криму заради переговорів, "вікном можливостей" для відкриття якоїсь форми переговорів щодо російської війни в Україні і повернення до миру?
Гілберт Ачкар вважає, що "внесок Китаю є незамінним для мирного врегулювання війни в Україні [1]", оскільки він підкреслив свою відданість принципу суверенітету, незалежності та територіальної цілісності всіх країн - в даному випадку України... і Китаю. [2] і що необхідно запобігти розповсюдженню ядерної зброї та уникнути ядерної кризи. Водночас Сі Цзіньпін підтвердив свою глибоку дружбу з путінською Росією, в той час як Путін відкинув роль свого китайського друга як потенційного посередника [3].
Хоча українці заявили про готовність до дискусії з китайцями (відбувся перший прямий діалог), дванадцять китайських пунктів жодним чином не є "мирним планом", тобто вказівкою на спосіб припинення конфлікту, оскільки китайська позиція оминає той факт, що є агресор і жертва, що агресор продовжує говорити, що його метою є знищення української держави, і жодним чином не ставить під сумнів анексії територій, які він проголосив. Українці справедливо вважають, що будь-який мирний процес має базуватися на десяти пунктах, розроблених Володимиром Зеленським на G20 в Індонезії в листопаді 2022 року (десять пунктів, які є етапами процесу) [4].
Перш за все, жоден з них не має наміру нічого робити до наступу чи контрнаступу цієї весни та початку літа.
Посилити дипломатію, однак?
Китайська або китайсько-бразильська ініціатива, або навіть еміратсько-бразильська, або інші (Індія, Південна Африка, Ватикан...) можуть, однак, привести в середньостроковій перспективі до створення постійної конференції, можливо, під егідою ООН (що передбачає згоду Ради Безпеки). На даному етапі така конференція не може швидко привести до "мирного процесу", як це було у випадку багатьох подібних конференцій щодо інших конфліктів (див. нещодавній провал Женевської конференції щодо Сирії), а просто створити місце, "де ми говоримо".
Переговори про можливе припинення російської війни в Україні є досить важливими для світових держав, щоб вважати, що вони мають право голосу, особливо якщо йдеться про створення умов для майбутньої безпеки. Але жодні переговори не можуть відбутися без головних зацікавлених сторін - українського та російського агресорів. Переговори США-Росія (або НАТО-Росія, або Китай/США-Росія) щодо українців у будь-якій конфігурації не призведуть до тривалого миру.
На жаль, навесні 2022 року час для дипломатії (ще) не настав. Звісно, як заявили деякі особи (Le Monde, 20 березня 2022 року), ми не повинні бути "настільки наївними і необачними, щоб вірити, що зброї буде достатньо для досягнення рішення", але що вони просять нас зробити, коли кажуть "давайте зміцнимо дипломатію"?
Припинити вогонь, роззброївши Україну, а потім вести переговори?
Багато так званих рухів за мир зараз закликають до припинення вогню перед тим, що вони вважають "переговорами" (міжнародною конференцією?). Ці рухи не мають засобів для досягнення цього, оскільки в переважній більшості вони не чинять жодного тиску, навіть символічного, на путінського агресора, а їхні вимоги конкретно зводяться до єдиної вимоги: не давати агресору засобів для самозахисту, блокуючи постачання зброї та боєприпасів.
Це стосується, наприклад, декларації "Oser la paix" ("Наважитися на мир"), яку оприлюднив Рух за мир у Франції, або, що ще важливіше, Маніфесту за мир (Manifest für Frieden) [5], який був оприлюднений у Німеччині в лютому 2022 року. Схожі позиції можна знайти в італійських, іспанських, британських, північноамериканських рухах... "Заклик до мирних переговорів" Юргена Габермаса, навіть якщо він підкреслює відповідальність Путіна за війну, є відстоюванням того ж типу позиції.
"Пацифістам", які щиро вірять, що ланцюжок непостачання зброї/припинення вогню/переговори полегшить страждання народів, що цілком реально, і покладе початок доброчесному процесу на шляху до миру, ми повинні сказати, що, навпаки, сьогодні це дискурс, який вигідний агресору, а не заохочує його до переговорів.
Викликати ядерну загрозу за будь-яку ціну?
З лютого 2022 року російське керівництво розмахує загрозою ядерних ударів. Ця риторика щодо ядерної загрози в основному спрямована на громадську думку в Західній Європі, Північній Америці або Японії. Метою є не підготовка до можливої ядерної атаки і тим більше не посилення глобального руху за ядерне роззброєння, а посилення мобілізації проти постачання зброї Україні в країнах, які цю зброю постачають, оскільки в путінському наративі озброєння України означає збереження ескалації, яка неминуче призведе до ядерної війни вже завтра (здається, "антивоєнні" демонстранти не усвідомлюють, що ця загроза лунає лише з вуст Путіна). Ядерна загроза не для того, щоб налякати НАТО, а для того, щоб підштовхнути рухи на Заході, які виступають проти озброєння України!
І, до речі, всі "антивоєнні" демонстрації - на практиці проти озброєння України - офіційні російські ЗМІ подають як підтримку руху за мир у їхній "справедливій боротьбі".
Чи означає це, що питання "ескалації", "загострення", мілітаризації не виникають? Ми до цього ще повернемося...
Справедливість як умова тривалого миру
Це 7-й пункт українського мирного плану з десяти пунктів. Необхідність для встановлення тривалого миру, щоб злочини були встановлені і засуджені. По-перше, злочин агресії, порушення Статуту ООН, а також Статуту ОБСЄ [6] та підписаних Російською Федерацією договорів, що гарантують кордони України [7]. По-друге, притягнення до відповідальності осіб, винних у скоєнні воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Україна закликає до створення "спеціального трибуналу" у зв'язку з цим, дозволяючи Міжнародному кримінальному суду (МКС), який взяв на себе юрисдикцію на її власній території, проводити розслідування. Україна, яка підписала Римський статут МКС, не ратифікувала його, але МКС видав ордер на арешт Путіна...
"Спеціальний суд", а не МКС? Цілком ймовірно, що нератифікація є результатом тиску (зокрема, з боку американців, які також не ратифікували і намагаються саботувати роботу Суду) [8]. Римський статут є великим досягненням міжнародного права, Україна повинна його ратифікувати, і МКС повинен функціонувати [9].
Правосуддя має відбутися, незважаючи на будь-які військові та політичні переговори. Міжнародний суд ООН в Гаазі, судовий орган ООН, який судить держави, наказав Росії "негайно припинити свої військові операції в Україні" (рішення від 16 березня 2022 року), але без згоди Ради Безпеки він не має засобів для виконання цього рішення. МКС, який працює з 2002 року, судить окремих осіб і тому не має цих блокувань.
Розділення, хибне "рішення", несправедливе і нестійке
Як у рухах, так і в канцеляріях широко поширена ідея, що після завершення наступальних дій навесні-влітку 2023 року збройний конфлікт стабілізується з фактичним розділом, коли частина території, міжнародно визнаної як українська, залишиться під контролем Росії: "заморожений конфлікт", який краще, ніж війна з ризиком продовження, і який може одного дня призвести до нової ситуації. "Заморозити конфлікт (лише на Донбасі) та розпочати процес деескалації було метою угоди Мінськ-2 у 2015 році, яка закінчилася нічим і була остаточно відкинута Володимиром Путіним ще до його наступу в лютому 2022 року. Ратифікувати де-факто розділ означає створити для України "Ельзас-Лотарингію [10]", з мільйонами біженців із втрачених регіонів (включно з Кримом) і жодним українським урядом, здатним прийняти цей розділ де-юре: коротше кажучи, більше, ніж "корейська ситуація [11]", інтермедія перед новою гарячою війною в найближчому майбутньому...
Питання умов повернення біженців, консультацій з населенням і статусу територій можуть бути предметом переговорів, але за умови виведення окупаційних російських військ і скасування процедур анексії Російською Федерацією.
- Не варто недооцінювати проблему мілітаризації та політики сек'юритизації
- Хоча вимога "пацифістів" роззброїти Україну та/або піддатися на ядерний шантаж Путіна є надзвичайно небезпечною, питання мілітаризації зовсім не є тривіальним.
Відродження гонки озброєнь почалося задовго до нинішньої російської агресії, ще до війни на Донбасі та російської анексії Криму в 2014 році. Вона підживлюється двома різними явищами.
1) Широко розповсюджене сприйняття багатогранного зростання загроз, принаймні з часів глобальної фінансової кризи 2008-2009 років:
- "терористична" небезпека (яка в масовому масштабі торкнулася Заходу, але особливо мусульманських країн)
- соціальна і політична небезпека, пов'язана з неоліберальним управлінням світом, що є фактором зростання нерівності і, як наслідок, соціально-політичних дислокацій
- кліматична та загалом екологічна небезпека, фактор нестабільності, потенційно головний войовничий фактор у глобальному масштабі, визначений як такий Міністерством оборони США у 2007 році [12].
2) "Геополітична" криза, що характеризується занепадом гегемонії західного імперіалізму, в якому домінує США, піднесенням Китаю, посиленням регіональних гравців і середніх держав, що призводить до реакцій і конфронтацій.
У цій ситуації всі держави реагують політикою "сек'юритизації", яка полягає в тому, що різні проблеми повинні спочатку вирішуватися за допомогою "безпекових" заходів (регуляторних, поліцейських, військових). Війна Росії в Україні лише посилює це явище, особливо у військовому вимірі, так само як і китайсько-американський антагонізм.
Підтримка збройного і неозброєного опору українського народу проти російської агресії не означає, що ми повинні ipso facto підтримувати політику сек'юритизації і мілітаризації кожної країни, починаючи з нашої власної.
Яка оборонна логіка, з якими військовими засобами і для яких цілей? Це нагальна дискусія в той час, коли у Франції готується до ухвалення закон про військове програмування на 2024-2030 роки. І що робити на європейському рівні, на рівні ЄС - і які пропозиції будуть внесені на виборах до Європейського парламенту в 2024 році, на рівні Атлантичного альянсу і його оперативного підрозділу НАТО, яку оцінку слід дати останнім двадцяти рокам, останнім кільком місяцям, новим пропозиціям після Мадридського саміту 2022 року і, звичайно ж, глобальному виміру (африканському, середземноморському, індо-тихоокеанському)? Перш ніж розглядати нову політичну та інституційну архітектуру безпеки в Європі (без НАТО?) завтра. Так багато питань, які виходять за межі РЄПБО, але турбують нас у всіх наших організаціях.
Більше, ніж будь-коли, підтримувати українських прогресистів
Звичайно, Україна не є і ніколи не була ні з 1991 року, ні з 2014 року "нацистською державою", як кажуть путіністи та їхні друзі, крайні праві самі по собі, з електоральної точки зору, є лише маргінальною кількістю, на відміну від Росії, де вони перебувають при владі. Однак неоліберальні та/або консервативні праві є політично і культурно домінуючими. Російська агресія, починаючи з 2014 року і тим більше з лютого 2022 року, спровокувала зрозумілу хвилю українського патріотизму, в тому числі серед більшості російськомовного населення України, а певні власне антиросійські (а не просто антипутінські) шовіністичні тенденції проявляються навіть інституційно (закон про цензуру досліджень).
Права парламентська більшість змогла провести антисоціальні закони в українському парламенті. Викликають занепокоєння оголошені стратегічні орієнтири для економіки та реконструкції, оскільки вони надихаються неоліберальними та антиекологічними моделями. Але навіть якщо, з огляду на стан війни, свободи обмежені, Україна залишається принципово демократичною - особливо у порівнянні з сусідньою Росією; втім, певні заходи відкриті для критики, наприклад, призупинення дії закону про відмову від військової служби з міркувань совісті [13].
Українські прогресивні рухи різноманітні, але всі вони беруть участь у збройному та неозброєному спротиві українського народу проти агресії, і всі вони водночас критикують всі або частину вищезгаданих регресивних проектів та заходів. Усіх їх об'єднує слабкість, а то й відсутність підтримки з боку колег у Європі та світі (яка в деяких випадках доходить до неприйняття), що дозволяє українським правим пояснювати, що "ліві" в цілому є антиукраїнськими за своєю суттю, тим більше, що такі поняття, як "ліві", "соціалізм", "марксизм" тощо, часто ототожнюються з колишнім радянським режимом або з нібито проросійськими фракціями в Україні в перші роки її незалежності.
Те, що ми називаємо українськими прогресистами, - це політичні групи, які називають себе соціалістичними або анархістськими, включаючи наших товаришів з Соцруху, профспілкових діячів з ФПУ і особливо КВПУ, феміністок, антифашистів, ЛГБТ+ рухів, екологів, активістів громадянських і соціальних прав, включаючи лауреата Нобелівської премії Центр громадянських свобод або "Восток SOS", культурні та мистецькі групи, ЗМІ, журнали, видавництва. До цього слід додати низку самокерованих місцевих ініціатив з гуманітарної солідарності та місцевого життя, контролю за розподілом допомоги тощо.
Більше, ніж будь-коли, підтримують російський антивоєнний рух
Розвиток ситуації дуже залежить від того, що відбувається і буде відбуватися в Росії. Коли Володимир Путін розпочав свою "спецоперацію", він наполягав на нагальній необхідності "денацифікувати Україну" і "врятувати російськомовних, яким загрожує геноцид". Провал його наступу і тривала війна змусили його змінити причини ведення війни, все більше наполягаючи на необхідності "врятувати Росію" від жадібного і, до речі, "сатанинського" Заходу.
Відносно численні протести, що існували в Росії на тему Niet Voyne ("Ні війні"), були досить швидко придушені, в них брали участь переважно міські середні прошарки великих міст, інтелектуальна і технічна еліта та частина молоді. Перша хвиля часткового призову у вересні 2022 року спровокувала хвилю ухиляння. Все це призвело до виїзду з країни сотень тисяч людей.
Водночас режим постійно посилював репресивні засоби та пропаганду, а інша частина міського середнього прошарку дотримувалася націоналістичного та войовничого дискурсу (а окремі групи чи клани пішли на війну з надлишком). Агресивна війна не була популярною для більшості росіян, але значна частина з них зараз стурбована катастрофою, яку може принести поразка Росії.
Як у цих умовах, в умовах дедалі жорстокіших репресій і тривалого конфлікту, можна протистояти режиму і виступати проти війни? Як опоненти, вимушені жити у вигнанні, можуть самоорганізуватися і підтримувати зв'язки з внутрішніми регіонами? І все це в атмосфері поділу, розгубленості та невизначеності.
Справа в тому, що міжнародна підтримка антивоєнних опонентів в Росії, як зсередини, так і ззовні, досить обмежена, як кількісно, так і якісно.
Ми повинні враховувати різноманітність антивоєнних росіян, засуджувати репресії проти всіх громадян Російської Федерації, які виступають проти Путіна і війни, незалежно від їхніх ідеологічних і політичних позицій, походження і національності.
Але ми маємо особливий обов'язок виявляти активну солідарність з тими, кого ми вважаємо прогресивними, беручи до уваги їхню різноманітність, поколіннєву і соціальну, їхній поділ, їхню еволюцію - нещодавню і поточну, ми повинні краще пізнати їх, поділитися їхнім досвідом. Незалежно від того, чи це групи, які називають себе соціалістичними або анархічними лівими, захисниками громадянських прав і прав людини, ліберальними демократами, культурними колами, національними меншинами і т.д., ми повинні знати їх краще, ділитися їхнім досвідом.
Спільні дії на знак солідарності
Після більш ніж року існування Французький комітет RESU і RESU/ENSU в європейському, а тепер і позаєвропейському масштабі, в Америці, Східній Азії і Тихоокеанському регіоні, деяких африканських і арабських країнах (тому ми повинні говорити про INSU), незважаючи на свої обмеження, досягли успіху.
У Франції комітет показав певну ефективність, досяг успіху в деяких символічних акціях, артикуляції (і внеску) до секторальних акцій солідарності з українцями, іноді росіянами і білорусами (профспілки, зокрема, але також феміністки, але недостатньо екологи, студенти...).
На міжнародному рівні мережа побудувала міцні стосунки з Соцрухом, а також трохи з іншими українськими організаціями. Зародившись у кількох європейських країнах, завдяки важливому внеску польських товаришів з "Разему", мережа з того часу розвивалася і продовжує розвиватися.
Створюючи широкий фронт солідарності з опором українського народу та з антивоєнними росіянами, Французький комітет РЄСУ зумів налагодити довірчі зв'язки з організаціями, що представляють українців у Франції (Союз українців Франції) та антипутінських росіян (Russia-Libertés). Наші зв'язки з українськими прогресивними організаціями встановлені, навіть якщо вони нечисленні у Франції, наші зв'язки з різними більш-менш прогресивними російськими групами, що перебувають на стадії становлення, - ці групи значною мірою є такими самі по собі.
Визнання профспілок (і певна мобілізація) є реальною. З іншого боку, ми не досягли значного прогресу з боку французьких (і a fortiori міжнародних) лівих, а також асоціативних рухів та НУО. Причинами цього є "кемпістські" позиції (менш сильні у Франції, ніж в інших європейських країнах), "абстрактний пацифізм" і, можливо, ще більшою мірою позиція "уникачів" (всіх тих інституцій, організацій і рухів, які "уникають" чітких заяв і, тим більше, дій, окрім єдиного виміру - прийому біженців).
Перед обличчям небезпечного глобального розриву
Росія і Китай, кожен по-своєму, набрали очки з точки зору дипломатії та впливу у світі. Зарозумілість Заходу і стійкість подвійних стандартів, які вони, а не тільки американці, практикують, значною мірою пояснюють реакцію багатьох країн Півдня. Як зазначає соціал-демократ і колишній британський міністр Девід Міллібенд, причини, які змушують країни Півдня не слідувати за Заходом у підтримці України, включають обурення минулою, нещодавньою або навіть триваючою західною агресією (Палестина). "Але недовіра до підтримки України не повинна затуляти собою більшу проблему, - додає Міллібенд, - після фінансової кризи 2008 року Захід не зміг продемонструвати, що він бажає або здатен просувати більш справедливий і стійкий глобальний економічний ринок або розвивати відповідні політичні інститути для управління багатополярним світом. Ця невдача тепер повертається додому [14]". Представлення конфлікту, який зіштовхнув би "демократії проти автократій", багато людей по всьому світу вважають лицемірним "наративом".
До цього додається "табірність" більшості лівих в Африці, арабському світі, Азії, Північній та Південній Америці і навіть у Європі, навіть якщо ситуація не зовсім схожа в різних регіонах, поширене незнання реальної ситуації в Україні, а також тотальне невігластво українських лівих.
Французькі прогресисти, в тому числі члени РЕСУ-Франція, мають можливість контактувати з деякими прогресивними та альтерглобалістськими течіями через їхні історичні та політичні зв'язки, через присутність тут організацій, пов'язаних з різними країнами. ENSU почав організовувати дебати з активістами з Латинської Америки, Східної Азії, Тихоокеанського регіону... Ми можемо допомогти зробити те ж саме з африканцями та арабами, зокрема.
Напрямки роботи (серед інших)
Ми повинні продовжувати наші зусилля в трьох напрямках.
З одного боку, намагатися структурувати групи РЕСУ або такого типу альянси за межами тих кількох міст, де вони існують, враховуючи реальність певної підтримки українців у багатьох французьких регіонах (навіть якщо ця солідарність виражається рідше і менш явно, ніж те, що відбувалося під час війни в Боснії або нещодавно під час чилійських комітетів)
З іншого боку, поглибити дебати з лівими активістами, інсумістами, комуністами, зеленими та іншими, які повністю або частково поділяють наш аналіз і вважають, як Клементина Отен, що "Путін повинен відмовитися від війни в Україні [15]".
Нарешті, дискутувати з асоціативними колами, які надто часто залишаються "ухильними" (зокрема, з асоціаціями, які були співзасновниками Колективної української солідарності CSU, членами CRID, такими як Ліга прав людини або CCFD Terre solidaire), з культурними групами та рухами, які вже мобілізувалися у своїй конкретній сфері, з певними течіями, які заявляють про свою ненасильницьку і мирну позицію, або підтримують тих, хто не бажає миритися з насильством (в першу чергу, росіян), не плутають агресорів і жертв і не задовольняються абстрактними пацифістськими деклараціями (з цієї точки зору ми повинні підкреслити роботу, проведену барселонським ненасильницьким центром "Новакт").
Нарешті, ми повинні максимально використовувати інструменти, які ми вже маємо, починаючи зі значної редакційної роботи, виконаної Syllepse і його Бригадами редакційної солідарності, а також іншими організаціями в плані публікацій і культурних акцій.
Бернар Дреано, 1 травня 2023 року
Член ACS та Французького комітету RESU
Опубліковано в Les Cahiers de l'antidote: Soutien à l'Ukraine résistante (Том 19):
https://www.syllepse.net/syllepse_images/articles/soutien-a-lukraine-re-sistante-n-deg-19.pdf
Примітки
[1] У прогресивному американському журналі The Nation, передруковано в Counter Time 20 березня 2023 року.
[2] Говорячи це, Китай, очевидно, також має на увазі Тайвань, який вважається частиною Китаю, і, звичайно, його колонізовані провінції Сіньцзян і Тибет.
[3] Путін, якщо він коли-небудь вирішить "вести переговори", хоче, щоб це були переговори з американцями, оскільки він пояснює, що перебуває в конфлікті з ними і НАТО і що Україна "не повинна існувати".
[4] Десять пунктів: 1° ядерна безпека, 2° продовольча безпека, 3° енергетична безпека, 4° ув'язнені та депортовані, 5° територіальна цілісність, 6° виведення російських військ та припинення бойових дій, 7° правосуддя, 8° захист навколишнього середовища, 9° запобігання ескалації, 10° підтвердження закінчення війни.
[5]. Цей маніфест оприлюднили Сахра Вагенкнехт, член парламенту від партії Die Linke (вона перебуває в розбіжності з більшістю партії), прихильниця позицій, що тяжіють до націонал-популістських, зокрема щодо іммігрантів, та Аліса Шварцер, засновниця феміністичного журналу Emma, "папесс" певного фемінізму.
6]. Паризька хартія для нової Європи (1990), доповнена Хартією європейської безпеки 1999 року.
[7] Будапештський меморандум про ядерну зброю (1994) та угоди про перебування Чорноморського флоту Росії (1997 і 2010).
[8] Американці хочуть за будь-яку ціну уникнути того, щоб американські політичні або військові лідери могли постати перед МКС, і тому обмежують сферу його дії або механізми. Слід пам'ятати, що в той час як 123 країни є учасниками Римського статуту, включаючи країни Європейського Союзу, а також багато країн Латинської Америки, це не стосується арабських країн (крім Палестини) і більшості африканських країн, що США, Росія, Іран, Сирія, Ізраїль та ін. підписали, але не ратифікували, і що Китай, Індія, Саудівська Аравія, Туреччина та ін. не підписали.
[9]. Хоча Римський статут є справжнім досягненням міжнародного права, зокрема через його точну характеристику злочинів, з якими МКС має справу, практика МКС не позбавлена проблем: мало того, що процедури заплутані і складні, так його ще й часто критикують за те, що він звинувачує переважно осіб (переважно африканців), яких не підтримує Захід, і ніколи не звинувачує західних держав або їхніх союзників. Обвинувальний акт МКС проти Владіміра Путіна дехто розглядає як частину цього "одноокого" підходу (в той час як, наприклад, ізраїльським лідерам ніколи не висувають звинувачень).
[10]. Коли Франція Тьєра погодилася на анексію Ельзасу і половини Лотарингії (двох переважно німецькомовних регіонів у сільській місцевості), вона зробила це де-юре, за Франкфуртським договором у травні 1871 року, після програної війни і під час розгрому Комуни. Після цього "реванш" домінував у французькій політиці протягом цілого покоління.
[11] Північна і Південна Корея все ще юридично перебувають у стані війни після Панмунджонського перемир'я 1953 року.
[12] Епоха наслідків? Вплив глобальної зміни клімату на зовнішню політику і національну безпеку, CSIS, 2007 р.
[13] Цей закон, "призупинений з воєнних причин", дозволяв відмову від військової служби з міркувань совісті лише послідовникам певних релігій. Російський закон про відмову від військової служби від 2004 року теоретично все ще чинний, але повністю ігнорується. Нагадаємо, що право на відмову гарантується європейськими документами, і що перша країна, яка легалізувала відмову, зробила це під час війни (Велика Британія у 1916 році).
[14] www.foreignaffairs.com/ukraine/world-beyond-ukraine-russia-west
[15] Трибуна в Journal du Dimanche, 24 лютого 2023 року.