Natalia Mazina
Я йому не вірю. Він росіянин. І хоча приніс купу документів, що воював на боці України, має грамоти й медаль за жертовність, дивлюся підозріло.
Навпроти мене за столиком у кафе — міцно збитий 54-річний чоловік. У нього недовірливий колючий погляд карих очей, коротка шкіперська борода з голим підборіддям. Чорний рукав светра має охайну дірку: від плеча до ліктя шкіра Віталія Ж. (ім'я змінене) охоплена стильним апаратом зі шпицями. Завдяки йому роздроблена пів року тому в бою ліва рука тримається купи.
Про вуличні «поняття», які сильніші за патріотизм
Батько Віталія — українець, але покинув сина немовлям. І той виріс у росії. Тата знайшов, так-сяк спілкувалися. Але коли 2019-го пенсіонер повідомив, що при смерті, син помчав до нього в Харків. Залишився доглядати, а тоді й сам вирішив оселитися в Україні. Бізнес мав у Європі, а тут навчав хлопців тайського боксу. Як і багато росіян, політикою не цікавився, війну на сході України вважав локальним конфліктом.
«Не думав, що путін 24 лютого почне (повномасштабну — ред.) війну. Занадто він багатий, розумний і хитрий мужик, міг жити як мед пити, нагнувши всю росію. Я навіть ящик коньяку пацанам програв, бо не вірив у все це», — каже Віталій.
День 25 лютого перевернув усе життя чоловіка. Без перебільшення. Їхав із товаришем трасою Полтава — Київ. О 15:30 над дорогою звідкілясь вигулькнув чорний блискучий вертоліт. І звідти сипонуло вогнем попереду його автівки. Віталій зупинився. Перед ним на віддалі кількох сотень метрів палали три українські військові машини. З них висипалися люди у формі: хтось горів, когось витягували. Все відбувалося блискавично. Полум’я стояло на рівні другого поверху.
Але найближче до Віталія серед дороги розвернуло цивільну автівку. Водій у крові бігав трасою, щось кричав. Віталій зазирнув обережно в машину. На передньому сидінні напівлежала молода жінка без частини голови.
«Нічим не зарадиш», — майнула думка.
Аж раптом рух позаду. Глянув: дворічна дівчинка. У мізках і крові своєї мами. Але ціла.
«Я нічого не боюся, всяке бачив, але тут почало підкидати», — пригадує Віталій.
Він забрав чоловіка та його доньку до себе в машину, щоб довезти до Києва. Але той попросив їх висадити на заправці. По них уже мчали друзі.
Тієї ночі росіянин не спав, крутився: війна, що далі, куди рухатися. Подумалося про захід України. На кілька хвилин провалився в сон, а там дівчинка у крові.
«Зрозумійте, мене виховувала вулиця. Я хлопець хуліганистий, жорсткий. Зростом не вийшов, то зайнявся єдиноборствами. Це допомагало відстоювати свої інтереси. Але, як і в кожному вихованні, у нас є свої “поняття”. Вони у мене в крові. Не можна ображати дітей, старих, жінок. Навіть якщо вони чинять по-дурному, не мають рації. Посміхайся і відходь. Бо вони слабші, — говорить з натиском, очі блищать. Відчувається, що для нього це важливо, під час розмови не раз повертався до своїх правил. — І коли на моїх очах убили маму дитини, я не зміг через це переступити. Діти мають жити, матері мають жити. У мене є мама… Ця дівчинка реально була як знак долі. А я вірю в долю. Інакше ніколи не пішов би проти росії. Я патріот, і дітей так виховував».
На третій день великої війни росіянин Віталій записався в Голосіївську тероборону.
Про «нуль», біг у трусах під обстрілами та шість операцій
Але, звісно, його спершу схопили. «Шпигун», «москаль», «засланий козачок». Довго перевіряли і, мабуть, таки не взяли б, якби не командир підрозділу. Вони сіли й поговорили по-чоловічому. І той повірив, подумавши, що згодиться цей «конкретний мужик», який стріляє з усіх видів зброї. А ніж у нього — як продовження руки. Може навчити молодняк. Так він став «Самураєм».
Віталій хвалиться результатом перших стрільбищ, показує фото з мішенню. Там «9» і «10». Перший місяць тероборонівці охороняли Київ, наступні два їх тренували. Всі розуміли, що готують на «нуль».
Одного дня на початку літа під'їхав «Урал», чоловікам наказали зібрати речі. Вночі вони вже були в Донецькій області. Висадили їх у лісі, і від перших звуків війни хотілося тікати світ за очі. Тоді трохи звикли.
Бійці військової частини А7373 Сил ТРО тримали позиції свого сектора траси Бахмут — Соледар. Їх крили з усіх видів зброї два місяці.
«Вогонь шквальний. Удень вони випалювали біля нас поля. А коли вирахували, де ми, рівняли окоп із землею. Посадку всю знесло, жодного дерева чи кущика не залишилося. Лежиш у тому окопі, як у труні. Якщо на землі є пекло — то це війна. Гіршого я не бачив», — зізнається Віталій.
Уранці 5 серпня його з побратимами привезли на позиції. А перед тим уночі кулеметник не зовсім правильно викопав окоп. Через накидану перед ним землю не проглядалася місцевість. «Самурай» взявся доробляти. І пропустив постріл із танка.
«Я вже практично закінчив — і тут постріл! Я аж через голову перекинувся. Кудись полетіла сама собою рука. Беру її й не відчуваю. Думаю: глушняк, нема руки. Добре, що хоч ліва. Медик підбіг, але як побачив фонтан крові — беркиць», — пригадує Віталій.
Через 6 місяців після поранення чоловік розповідає історію, наче пригоду — емоційно, в деталях. Як хлопці наклали турнікет і роздягли його до трусів, обдивляючись, чи немає більше ран. І як він біг один кілометр шістсот метрів під обстрілами разом із трьома побратимами. Страхували, щоб не гепнувся від утрати крові дорогою. Як довезли до лікарні Дружківки, а місто якраз обстрілювали. Пам’ятає підвал, облізлі стіни, думку: хіба тут можна виконувати операцію? Над ним схиляються троє медиків і гасне світло. Вони вмикають ліхтарики. Свої слова: «Рука, врятуйте руку, дуже прошу». І провалля.
Отямився з упевненістю, що руку все-таки відрізали. Але ось вона, уся в бинтах.
«Я лежав голий і щасливий. Це було таке блаженство. У віконечку реанімації побачив сірий шматок неба. Раніше й не глянув би. А тепер як я його полюбив!»
Чоловік показує фото руки спочатку і після шести операцій у кількох шпиталях. На першому рука — суцільна рана. Лікарі зробили неймовірне: зібрали скалки кісток, зшили нерви, м’язи, відновили судини.
«Мені практично оживили мертву руку. Низький уклін всім медикам. Я потім їх знайшов і подарував по 3,5 літри горілки в пляшках-черепах. Це такий древній символ здоров’я. Вони посміялися, але взяли», — розповідає вдячний пацієнт.
Віталій зараз лікується у військовому госпіталі. Рука періодично затікає, він її спускає зі столу, розминає. Коли виходимо з кафе через повітряну тривогу, пропоную йому допомогти одягнути куртку. Чоловік натомість допомагає мені з пуховиком.
Про стосунки із земляками: «Як пацан отвічаю, тут нацистів нема»
«Якби я жив у росії, то, чесно кажучи, був би на її боці. Пропаганда там люта. Але я тут. І бачу простих людей, які пішли захищати свою землю. Мій 60-річний товариш замінив батька своїй онучці, і він у такому віці воює. 19-річні хлопці, яким спочатку страшно, потім рвуться в бій за матерів, за коханих. Я розповідаю, я криком кричу всім своїм, що росія — агресор, терорист. Що я на власні очі бачу, як знищують міста і села. Але вони ніби з глузду з'їхали. Хоча наче ж розумні хлопці. Мають бачити, де темний бік», — міркує чоловік.
Віталій запевняє знайомих, що за 11 місяців війни в Україні не зустрів жодного фашиста. Що в росії їх більше. А що стосується воїнів-іноземців, то бачив їх не більше ніж десяток. Він переконує братків вуличними аргументами.
«Як пацан отвічаю, нацистів тут нема, ну який сенс мені гнати пургу? Але не чують. Найкращі друзі відмовилися від мене: “Будь ти проклятий, фашисте. Покажи свастику”. Те, що я воюю за Україну, для них за межею».
Мати росіянина, колишня комуністка й учителька, не вірить синові. Їй соромно за Віталія. 21-річний син чоловіка вчиться в російському університеті. Там є військова кафедра, і навесні його можуть призвати як офіцера. Всі його друзі на тому боці, деякі вже воюють.
Віталій дає послухати звернення, записане для сина. Наполегливо закликає: «Я тебе ніколи ні про що не просив, а тепер прошу Христом-Богом. Не йди на війну. Ці люди нічого тобі не зробили». Посилається на свій авторитет і любов до хлопця.
Віталій мріє пробудити земляків. Каже, що десятьох вдалося переконати.
«Я не здамся. Скільки в мене є душі, всю віддам. Хочу зупинити це жахіття».
Про громадянство: «Почуваюся українцем більше, ніж будь-який хлоп, що пороху не нюхав»
На війні дуже добре видно, хто є хто. Хто боїться, а хто бере на себе відповідальність і веде інших.
«Ніколи не думав, як до мене ставляться. Якщо ти крутий мужик, упевнений, за правду (а Україна на боці правди) — чхати на ці соплі. Життя всіх розставить по місцях. Я задніх не пас, товаришів не підвів. Мені не соромно. Коли була складна ситуація, намагався вибігти вперед з автоматом. Хоча страшно було, дуже», — зізнається Віталій.
Слова головного сержанта Віталія Ж. підтверджують характеристики, грамоти: «хоробрий і відважний», «бездоганна служба», «розумно виконує накази», «по-геройськи проявив себе», «діловими та моральними якостями впливає на людей».
Почуття до України в росіянина з'явилися не відразу. Щоб сказати «Слава Україні!», знадобилися місяці перелаштувань у голові. Але одного разу йшов повз блокпост, а там дітки маленькі. Бачать чоловіка у військовій формі: «Слава Україні!» А очі в них чисті-чисті. І він сам на сам із ними. Тоді вперше відповів: «Героям слава!» А іншого разу підійшла дівчинка років семи й теж: «Слава Україні!» І такий уже ж погляд ясний.
«Ну якщо дітки так виховані, то як можна перемогти цей народ? Зараз вважаю, що я стовідсотковий українець. Бо воював за Україну, захищав її дітей. Кров пролив. Почуваюся українцем більше, ніж будь-який хлоп, що пороху не нюхав. Побратими тепер — це реально моя сім'я. А Україна — батьківщина. Тільки тут відчув, що таке свобода. Це найсолодше відчуття у світі. Коли існувала гостра загроза, що йтимуть із Білорусі, я зателефонував командиру: “Хоч у мене ліва й не працює, автомат приготуй. Якщо дійдуть до Києва, справлюсь і однією”», — говорить чоловік.
Віталій Ж. хоче стати громадянином України офіційно. Процедуру розпочав ще 2020-го. Отримав тимчасове посвідчення на два роки, за цей час мав відмовитися від іноземного громадянства. Його адвокат у росії збирав необхідні довідки.
Все помінялося після 24 лютого 2022-го. Консульство рф, куди можна було подати декларацію про відмову, закрилося. Поїхати в росію Віталій не може, бо «мене там просто поріжуть на шмаття». Кілька останніх місяців він пише одна за одною заяви до Державної міграційної служби України. Просить, щоб саме вона прийняла в нього декларацію як у людини, що проходить військову службу в ЗСУ. Така можливість для іноземців чітко прописана в законі «Про громадянство України».
«Але мене відфутболюють. Я вже оббив усі пороги. Мене сприймають як цивільного, бо подав перший запит саме в такому статусі. А там довга процедура. Пишу нову заяву як військовий, відповідають, що повторні звернення з одного й того ж питання тієї самої людини не розглядаються. А іншим разом кажуть: хай заяву розглядає управління в Запоріжжі, бо вперше писав туди. Вирішив подати до суду. Вірю, що правда буде за мною, бо як же інакше?» — чоловіка зачіпає до болю. Ставить долоню дашком до лоба. Так ховає почуття.
Зараз він живе за військовим квитком. Але це не дає підстав перебувати на території України. Чоловіка можуть депортувати. Для себе Віталій вирішив, що краще помре. Він ховається від людей і боїться сказати зайве слово. Його російську відразу вираховують.
«Я знайшов того чоловіка з траси і його доньку. Скоро буде рік, як ми дружимо. Анатолій і досі не оговтався після смерті дружини. Каже, що божеволіє від болю. Я його втішаю: “Тримайся, друже. Ти тепер за маму й за тата”. Дуже шкода цю родину, вони постраждали ні за що. Якби росіяни відчули його біль, то війни не було б. Незабаром дочці Вероніці три роки, хочу поїхати до них у Полтавську область. Супроводжувати дівчинку по життю, допомагати. Я ж чомусь вижив. Отже, потрібен тут».
На прощання зізнаюся, що не повірила Віталію спочатку, і прошу вибачення.
«Не треба мені вибачень, — гостро кидає. — Я дуже сподіваюся, що росія колись попросить вибачення в усіх українців. Мені за неї дуже соромно».
І пішов. Недовірливий, гордий, незалежний. Воїн без українського паспорта, але з українським серцем.
«В українському суспільстві існує великий запит не бачити «хороших руських»
hromadske звернулося за коментарем до Державної міграційної служби України. Нам відповіли, що отримати громадянство за спрощеною процедурою можуть ті іноземні бійці, які підписали контракт із ЗСУ, і мають значні заслуги. Тоді громадянство може надати президент. Але в будь-якому разі боєць має відмовитися від попереднього паспорта і пред'явити відповідний документ. Як це зробити в умовах російсько-української війни громадянину росії, у міграційній службі не підказали.
«В Україні є 750 тисяч громадян, які звернулися з клопотанням про набуття громадянства. І саме зараз усі вони в підвішеному стані. Чекають. Переважно це прості люди, які живуть у нас по 20-30 років і ніколи не думали, що виникне така ситуація. Коли закінчиться термін дії їхньої посвідки на проживання, вони перебуватимуть на території України незаконно. На час воєнного стану термін не продовжується автоматично. Їх можуть депортувати до інших країн. Що й відбувається. А тут їхня родина», — каже Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини
Цивільним, які хочуть набути українське громадянство, зокрема військовим, він радить залягти на дно.
«Це погана порада, але ми радимо сидіти тихо. Служби фактично отримали вказівку згори не розглядати справи росіян і білорусів. Така дискримінація почалася після вторгнення. Це один зі способів зупинити людей із російськими паспортами, які перетинають кордон. Що стосується військових, то в них є підстави для набуття громадянства. Їм треба судитися. Але існує проблема. Людина стає видимою і починає конфлікт із системою. Але іншого шляху нема», — пояснює Павліченко.
У Благодійному фонді «Право на захист» допомагають розв'язувати міграційні питання. Їхній юрист не назвав свого прізвища, тому що його батьки перебувають на окупованій території, але поділився з hromadske важливою інформацією щодо військових.
«Людина, яка воювала, може відмовитися від російського громадянства, не йдучи до посольства рф. Їй не треба їхати до росії. Достатньо повідомити міграційну службу й долучити свої військові документи, що герой статті й робить. Йому дають відписки, бо можуть це робити. Не працювати там, де можна не працювати. В українському суспільстві існує великий запит не бачити ні “хороших руських”, ні поганих, жодних. Але фактично є росіяни, які боролися за нас, воювали. І їм треба надати громадянство. Їх щонайменше тисяча. Єдиний вихід — судитися. У нас є такі справи, і маємо всі сподівання, що вони виграшні».