Чимало лівих на Заході виступають проти постачання зброї Україні та закликають її до примирення з агресором. Водночас українські ліві захищають свою країну на фронті.
"Загинув на околицях Балаклії, Харківська область", - написано на могилі старшого лейтенанта Юрія Самойленка, похованого в Обухові на Київщині. На фото - молодий чоловік із впевненим поглядом, йому було 34 роки.
"Він був людиною із субкультурним бекграундом, із антифашистської спільноти. Водночас він був дуже ерудованим, - сидячи навпроти могили, Юрія згадує його побратим, бойовий медик із позивним "Лесик". - Він вважав, що велика війна неминуча. Спочатку служив в АТО, потім навчався в університеті оборони. Отримав військову спеціальність, офіцерське звання. Вирішив пов'язати своє життя з армією".
Коли Росія почала повномасштабну війну проти України, Самойленко служив в одній із бригад територіальної оборони на Київщині. Аби воювати під його командуванням, до неї приєдналися кілька десятків його знайомих із лівої спільноти, зокрема й "Лесик". Вони називають себе "Комітетом спротиву" - неформальною групою бійців із лівими поглядами, заснованою напередодні вторгнення. Самойленко влаштовував для них військові тренування та планував створити окремий підрозділ.
"Це була спроба зібрати різного роду лівих активістів в одному військовому формуванні", - розповідає "Лесик". Однак через бюрократичні перепони оформити цей підрозділ не вдалося, тож бійці розійшлись по інших бригадах, у складі яких продовжують воювати на всіх ділянках фронту. "Лесик" лишився у теробороні. Як бойовий медик він брав участь у боях у Сєвєродонецьку, Лисичанську та Бахмуті.
“Російський режим - близький до фашизму"
"У пострадянських країнах рідко є політичні партії чи групи, які можна віднести до лівих або правих - усе намішано, - розмірковує "Лесик". - І виходить, що 30 років ліві партії, які зазвичай мали назву "комуністична", були правонаступниками комуністичної партії Радянського Союзу. Вони використовували цю назви і її символи, але насправді були партіями правоконсервативного погляду. Тому існує такий стереотип, що ліві - це російські імперіалісти. Хоча немає нічого більш органічного для лівих, ніж подолання імперіалізму".
Як Самойленко та решта побратимів, "Лесик" називає себе антиавторитарним бійцем, адже дотримується лівих поглядів. "Я вважаю, що наше суспільство буде більш гармонійним, якщо в нас буде більше демократії участі, якщо матеріальні і культурні блага будуть розподілені більш рівномірно. Крім того, я думаю, що історичні процеси багато в чому залежать від технологій, великих компаній або груп людей. Ці погляди, мабуть, можна назвати соціалістичними", - пояснює Лесик.
Він брав участь у лівих антифашистських групах, організаціях і профспілках. Одним із напрямів діяльності були трудові права прекаризованих працівників. "Лесик" погоджується, що довкола лівих існує чимало стереотипів. "Наприклад, що ідеал лівих - це Радянський Союз і, відповідно, сучасні ліві хочуть його відновити, - каже він. - Це, звісно, не так. Протягом минулого століття саме ліві давали найбільш глибоку і систематичну критику радянських експериментів. Щоб було менше стереотипів, треба розбиратися".
"Лесик" - із Києва, у цивільному житті працював інженером медичного обладнання. Уперше на війну він пішов 2014 року. Тоді чоловік доєднався до добровольчого медичного підрозділу, евакуював поранених. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. "На Майдані і на початку війни я укріпився в своїх лівих поглядах. Я зрозумів, що це не якийсь локальний внутрішній конфлікт між Майданом і Антимайданом, який не приймає нову владу, а новий, більш відвертий і агресивний етап зазіхання російського імперіалізму", - пояснює "Лесик".
Після року служби він повернувся до цивільного життя, але продовжив працювати медичним інструктором на волонтерських засадах. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік знову пішов у військо. "Російський режим - це ультраправий режим. Він дуже близький до фашизму. Я був абсолютно впевнений, що у разі окупації Києва нас просто розстріляють, і подумав, що зі зброєю в руках маю більше шансів. Крім того, я вважаю, що історію значною мірою творять не герої і лідери, а пересічні люди. Тож лишатися осторонь було би неправильно", - каже "Лесик". За його словами, українським лівим бійцям із перших днів допомагають їхні колеги з Європи. Це окремі організації з Польщі, Німеччини та Іспанії. Їхню допомогу збирають і розвозять військовим представники української лівої організації "Колективи солідарності".
“У війську є свої переваги - я знаю, що маю робити у більшості ситуацій, - розмірковує "Лесик". - Мені важко думати про майбутнє, але так чи інакше треба буде впливати на зміни в суспільстві. Адже після перемоги перед нами постануть надскладні соціальні проблеми - необхідність мобілізуватися для відбудови і подолання депопуляції. Для цього нам потрібна програма відбудови, яка б відповідала інтересам більшості українців, а не окремим фінансово-промисловим групам. Щоб Україна продовжила своє справді суб'єктне існування після війни, нам потрібна соціальна демократія”, - переконаний чоловік.
"Я задав тон дискусії серед західних лівих"
Чи матимуть українські ліві політичне майбутнє після війни, залежить від того, як вона закінчиться, вважає лівий активіст Тарас Білоус. Наразі він служить зв'язківцем на Харківщині. "Якщо Україна програє або її змусять піти на якийсь болючий компроміс, будуть тотальні конфлікти - хто в цьому винен. У цій ситуації, я думаю, у нас буде мало перспектив. Адже в Україні звикли в усьому звинувачувати лівих", - вважає Тарас.
Він - з Луганська. "Я з україномовної, націоналістичної сім'ї - так мене і виховували", - розповідає чоловік. Після переїзду до Києва на навчання, протестів на Майдані та початку війни у 2014 році його погляди почали змінюватись - через правоцентричні до соціал-демократичних. "Я вважаю, що капіталізм - це несправедлива система, і її треба замінити на більш егалітарну і демократичну", - пояснює свої погляди Тарас. Він долучився до редакції лівого журналу "Спільне" та організації "Соціальний рух", яка займається трудовими правами.
Київська ліва спільнота готувалась до повномасштабної війни, каже Тарас. Він відвідав одну з її зустрічей і вирішив приєднатися до волонтерської групи, яка допомагатиме добровольцям і біженцям. Але із початком вторгнення чоловік змінив свою думку. "Мені знадобився один день, - каже він. - Одна з причин, чому я спочатку не хотів іти служити, була в тому, що я підозрював, що з мене не вийде хорошого солдата. І, чесно кажучи, за півтора року служби я схильний сказати, що так і є. Але я зрозумів, що в мене просто немає вибору".
Його надихнули однодумці - воювати пішла ціла група анархістів. Ще один товариш повернувся для цього із Польщі, де був на заробітках. Тарас долучився до тероборони, та згодом його перевели до іншої бригади. На службу чоловіка взяли не одразу, і цей час він використав на дискусії із західними лівими, які зайняли пацифістську або відверто проросійську позицію. Він давав інтерв'ю, публікував статті та провокував дискусії в соцмережах.
"Мені пропонували написати статтю для Jacobin - відомого американського лівого журналу, який зайняв неадекватну позицію щодо війни, а напередодні вторгнення взагалі публікував повну маячню. І вони запропонували написати, як українські ліві переживають вторгнення, - із обуренням згадує Тарас. - Я сказав, що готовий написати, що думаю про їхні попередні публікації".
Зрештою, журнал відмовився публікувати його статтю, аргументуючи тим, що критика лівих є недоцільною. Тарас розмістив свій текст із заголовком "Лист до західних лівих із Києва" у британському виданні openDemocracy. У ньому він подякував лівим, які підтримують українців, та звернувся до "іншої частини західних лівих" - "тих, хто уявляв собі "агресію НАТО в Україні" і не бачив російської агресії", "хто критикував Україну за невиконання Мінських домовленостей і замовчував їхнє порушення Росією та так званими "народними республіками", "хто перебільшував вплив ультраправих в Україні, але не помічав ультраправих у "народних республіках" і уникав критики консервативної, націоналістичної та авторитарної політики Путіна".
"Багато людей почали мені писати і дякувати. Противники теж визнавали, що якоюсь мірою я задав тон дискусії серед західних лівих, - каже Тарас. - Зараз, озираючись назад, я думаю, що, якщо ми і могли когось переконати, то якраз у перші місяці. Потім, вже з осені минулого року, я зрозумів, що всі вже сформували свою позицію. Вплинути на когось словами вже важко", - визнає Тарас. Він вважає, що чимало західних радикальних лівих досі продовжують дотримуватись пацифістських або проросійських поглядів.
"Обов'язок важливіший за бажання"
Пацифізм - це привілей, переконана Анна Зяблікова, яка називає себе анархо-феміністкою і зараз служить на Запорізькому напрямку в екіпажі медичної евакуації на посаді стрільця-санітара. "Ти можеш бути дуже хорошою людиною і дотримуватися усіх правил, але все одно в тебе прилетить російська ракета. А їм це важко усвідомити, - каже Анна, маючи на увазі західних лівих. - Вони відкидають відчуття безсилля перед військовою агресією і ховаються у пацифізм: "війнонька - це погано". Нам в Україні теж не подобається війнонька! Нам не подобається, що гинуть люди. Мені не подобається, що я мала покинути свої мрії про кар'єру. Але я не можу від цього відмовитися. Я не можу собі дозволити заховатися в пацифізм".
Анна - із Харкова. "Ще на Майдані мені було комфортніше у колі студентства саме лівих поглядів. Адже права субкультура - про те, що треба бути ближчим до ідеалу. Через те, що мені не подобалася ця риторика, мені хотілося чогось протилежного - і ним став анархізм. А через те, що я жінка, мені хотілося мати голос - тож це став анархо-фемінізм”, - пояснює Анна. Влітку 2014 року вона приєдналась до сквоту - соціально-культурного центру, облаштованому у закинутій будівлі в центрі Харкова. Там жили переважно ліві активісти - переселенці з окупованого Донбасу та Криму.
Коли почалася повномасштабна війна, Анна була в університеті в Бельгії - там вона вивчала тропічну екологію і біорізноманіття, досліджувала кажанів. Але Анні було важко лишатися за кордоном. Її обурювали пацифістські висловлювання деяких європейців, зокрема й лівих, із якими вона мала зв'язки. Тож у кінці весни минулого року вона залишила навчання і повернулась додому.
"Я повернулась, аби шукати себе у цій війні. Я заходила потихеньку, як у воду. Спочатку приїхала у Львів. Я думала, у мене будуть панічні атаки лише від сирен - настільки я була налякана. Я очікувала від себе дуже мало, - зізнається Анна. - Але я просто відчула, що мені краще в Україні. Якщо я залишаюся, то маю приєднатися до організованого спротиву". Якийсь час жінка волонтерила у Львові, потім у Харкові. Зрештою, наважилась подати заявку до однієї з бойових бригад. І пройшла - спершу у штаб, потім медичну евакуацію.
До повномасштабної війни Анна була активісткою ЛГБТ-руху, брала участь в організації маршів рівності. Наразі вона є частиною спільноти ЛГБТ-військових, яка налічує близько 300 людей. Водночас навесні цього року Анну виключили із оргкомітету харківського прайду через те, що вона не підтримала публічне висловлювання однієї з лідерок руху. Та висловилась категорично проти перейменування вулиці в Харкові на честь загиблого бійця, лідера націоналістичної організації "Фрайкор" Георгія Тарасенка. Ця організація перешкоджала у проведенні маршів рівності у Харкові та, за словами ЛГБТ-активістів, скоювала на них напади.
"У мене просто зараз інше ставлення до політики пам'яті, тому що я перебуваю близько до смерті, - пояснює Анна. - І щоб нормально в цьому функціонувати, мені потрібні якісь казки - віра у те, що, коли я помру, на моїй школі буде табличка про мене, яка героїчно загинула на війні. І я не хочу, щоб праві прийшли і збили цю табличку, тому що я - ЛГБТ. Так само я не хочу, щоб ЛГБТ влаштовували подібні протести. У моїй роті також є активіст "Фрайкору". Коли я сказала, що була проти того висловлювання, він відповів: зараз це не важливо, зараз важливо оце - і показав на робочу мапу нашої медроти для евакуації поранених. І так воно і має бути".
Анна вважає, що повномасштабна війна не вплинула на її політичні погляди. Водночас помітила за собою деякі зміни. "Обов'язок бути корисним у цій війна я стала вважати більш важливим, ніж власні бажання", - каже жінка і згадує, як 2015 року їздила до військкоматів "діставати" своїх знайомих, яких призвали на службу. "От зараз я би таким не займалась", - сміється Анна.
"Я розумію усі проблеми призову. Розумію, що хтось дає хабара, а когось - кривого, косого - через це призивають. Але я не знаю іншого механізму - як зробити так, щоб в армії було достатньо людського ресурсу, - каже Анна. - Я бачу навколо себе людей, які не створені для війни. І я не створена для війни. І ті, хто потрапляють до мене в медевак. Вони не хотіли наступати на міну, потрапляти під обстріл. І помирати вони не хотіли. Але щоб не поширювалася ця зона болю і смертей, треба здійснювати спротив. А для цього потрібні люди. Це не ракети, не боєприпаси. Це те, що нам ніхто не надішле".